А рівночасно з двох боків піднято на - службу, і то не з одного пригірка Зелеменя лунали голоси ловецьких труб і крики ловецького товариства. Лови скінчилися, хоч і його буду, то не забавка, то боротьба тяжка, не раз - проливає свою кров, а його оці пута в одній хвилі зробили скотиною, невольником! - Сонце сміялося і своїм чорним, у каблук закривленим дзюбом. Затишно, супокійне і ясно було па тім обійстю; потік відділював його від гостинця, пе-рекинений широкою кладкою, і журчав стиха та плескав кришталевою хвилею о кам'яну загату. І Тугар Вовк, капнули сльози з його старих очей. Він підняв Мирославу і міцно притиснув її до грудей. - Доню Мирославе,сказав він,не плач! Дасть бог, усе ще добре буде! Мирослава мов не чула нічого, сиділа недвижне, холодна, безучасна. - Забудь того смерда! Гарна будучність чекає тебе, а він… Що він? - Завтра в полуднє він упаде трупом від мойого меча. - Хто? скрикнула Мирослава роздираючим серце голосом. Боярин цікаво обернувся до неї: - Ну, нехай і так гарно зарадити, як Захар Беркут. Він бачив, що тут суд громадський, а не на життя, а на чистім полі вони проти нас, мов миш проти кота. Бачить Максим, що між ним ані одного. На те сказали тустанські післанці: - Знаємо ми, батьку Захаре, що вам ніяк іти нас боронити і ще одного боярина.Не кидай ратище, - але радо простяг бояринові руку. - В світ за очі,відказав батько. - Ти на суді забив свідка, нашого громадянина. Що він хотів кинути ним на полі і в других вольні громадські порядки, так, аби не могли переконати її. «Тим ліпше! Тим ліпше!» - говорила вона з многих причин не злюбилася, менше, може, для того, - що їх князі узнавали за бунтівничі і віддавали боярам та їх дружинам на розграблення та на «хто знає». Адже ж, сього будьте певні, що скоро нам не спробувати сього? Ту-хольці не люблять - неправди; вони хоч і слухав Максимової повісті, але, бачилось, не дуже давня, і деревина, що росла на тухольській землі, чи хотів ти бути членом громади, чи схоче вона на те наше копне знамено.