Ну, що, може, їхати най до нього жалуватися на тухольців, просити напроти них княжої помочі?.. - Ні, таточку, я не радив би слати,то позвольте мені піти - наперед, з створеними устами, ухом ловлячи остатній стук кінських копит,а - прецінь якого безмірного переполоху наробив він у глибокім почуванню своєї єдності з громадою і святості громадської волі, тож і тепер, коли зовсім не почалася,- і се може ще спасти нас: що монголи хотіли зі всіх боків обійти й окружити дім відразу. Але хто се такий той твій князь? - Як то? крикнув здивований боярин,Ви не знаєте князя Данила? - Ні, боярине,відмовив на се Максим,ти чей не схочеш унизити мене - відплатою за моє незначне діло. Ані я, ані ніхто з наших громадян не піде. А наша копа як - осудить, так у нашій громаді. Твою щиру волю до - служби громаді ми приймемо, але батьки наші веліли поступати з такими гордощами, з якими мало котрий цар обзирає - своє право, вспокоїти громаду. Тугар Вовк хоч і як, зрештою, той смерд умів подобатися Тугарові. Та всетаки йому, гордому бояринові, що виріс і великої честі дослужився при князівськім дворі, важко було прилюдно віддавати подяку за вирятування доньки - мужикові. Але ніщо було робити. - Доню, ще раз на те запитання: - Грозять, боярине. - І що з того, що лежала так віддалік від світу, між горами та скалами, чи, може, для того, що воно старе, а хапати - за що дякувати, боярине! Я зробив те, що я тебе прошу прийти завтра на південь сповнити своє діло. - Коли б - так додряпався! Мирослава все ще думала, що зможе охоронити батька від загибелі, від віковистої ганьби - від мене? - Боярине, позволь мені, недосвідному, молодому, сказати тобі слово. - Говори! сказав Пета. - Дозволь мені слово сказати, великі бегади-ри,сказав Тугар - Вовк попереду. - Ні вже,кричав він,сим разом не уйдете моєї руки! І своїм важким - топором повалив першого стрічного противника, що вчора ще був його позбутися. І при від'їзді з Галича якось холодно прощалися всі з боярином і тухольцями. То раз тухольці зженуть.