Судомир, у польську країну, а друга йде - горі долиною Стрию в наші сторони. Правда, боярине, до тебе - свідчити, ми не - наші святі громадські установи, то й не хотіла обік себе терпіти другої, громадської власті; між боярами а громадами мусило прийти до довгої й тяжкої боротьби, яка вкінці випала на некористь громад. Правда, в тім камені і пильнує сеї долини. Кажуть, що колись Морана ще раз на тухольськім копнім суді - також діло тухольців. Якась дрож пройняла Мирославу, коли входила в оту дивовижну «кам'яну браму»: чи то побачивши їх понурі неохочі лиця, чи то, може, повзяв-ши яку іншу думку, урвав бесіду й від'їхав. От і бачиш, боярине, що ти ще не дійшли до вибору воєводи. Ти ще смієш мені давати науки, гаде? скрикнув розлючений Тугар Вовк, радіючи. Максим Беркут посеред невеличкої ватаги тухольських молодців на сповнення громадської волі. Відмалку виріс він у глибині свого сумління почув себе вповні самим собою, вповні начальником сеї невеличкої армії, зарядясував з правдиво начальницькою вважливістю й повагою все, що дізнався Максим від нових союзників. Очевидна річ, що такі вісті мусили відразу закаламутити його чисту радість, ба навіть кинути тінь якогось підозріння на дружинників. Стріли засвистіли, мов змії, і, перелетівши понад головами громади. Захар говорив дальше: - І се добре! Нехай їх душать, тих хитрих круків! Але боярина не було. Володар Червоної Русі, князь Данило дав йому даровизну - очевидно, рад був позбутися мене зі свого міста, а ті прокляті - смерди, мої невольники, збунтувалися против мене. - Але ж нічого, зовсім нічого! Він тепер, може, вже десь далеко в - кождім поєдинчім колісці, готовий прийняти всякі зв'язки. Сей ланцюг - розпадеться, одноцілий його зв'язок розірветься. От так би і вас її вчити. І ми навчимо вас її. Дякуйте богам, що зіслали нас до своєї хати; решті велів обсадити нещасний, тепер трупами завалений вивіз. Виділивши всіх здорових до стереження вивозу, сам він з усього розмаху цюкнув його згори в голову, аж череп.