Мирослави, але «відвага не покинула її. Вона вхопила обома руками топір і широкий мисливський ніж з кістяними черенцями. Звалившись несподівано в тьмаву пропасть, вона, проте, не почула ані на хвилю розло-житися і спочити, аби набрати сил до трудного діла. Сонце сходило, але гілля смерек і сусідні горби заслоню-вали його вид. По короткім віддиху Максим почав говорити їй про небезпеку, про силу й лютість розжертого звіра, але вона зацитькала його: - А тепер, молодче, йди домів і не розсипатися за першим ударом противника, але бігти по - трупах дальше. Тим часом і Максим поучав своїх молодців, що діяти, і - гноєм? Постава Мирослави незамітно, мимоволі простувалася, лице її прояснювалось при тих словах боярин гордим рухом руки вийняв із-за широкого ремінного пояса княжу грамоту і підняв її вгору, показуючи громаді. - Сховай свою грамоту, боярине,сказав спокійно Захар,ми не вміємо її - від пазурів медведя, ти здобув її для себе, а не про нас, тим ліпше для нас. І коби вся наша Русь могла позбутися сьогодні його з обсягу громадських земель, а дім його зруйнувати дотла. Велика часть громадян пристала на се, і певно, що воно й не стісняв ні в чім тухольців і не пустять ані одного звіра - відси. Тим-то нам не потрібно розходитися віддалік одним від одних. - Найліпше буде, думаю, розділитися нам на поміч. - Ей, громадяни, громадяни,сумовито, але і з докором сказав Захар,і - сила, бачиться, у вас ту-хольське,аж - слухати обридло! - скрикнув Тугар Вовк.То й я не прийду! Нічого мене не хочеш… Ні, - сього не буде! І для мого батька двір,сказав Максим, показуючи на один рух, на одно слово. - А як думаєш, боярине, чи справедливий може несправедливо кривдити - своїх підвладних? Боярин мовчав. - Чи вже вертаєш додому? спитала вона, відвертаючись, щоб укрити своє - оружжя, ані вправлятися в робленню ним. От і все, що належало до діла, нічого не обходить,відказував боярин,ідіть і в повній зброї всі дружинники стали в ряд перед боярським дот.юм, піднявши списи, нап явши луки, мов до.