Шатра їх, як Мирослава зблизька приглянулася, зроблені були з соломи і насторошували де-де свої золото- жовті остро-круглі чуби догори помія» чотирма високими оборожинами. - Ось мого батька двір,сказав Максим, показуючи на один рух, на одно слово. - Говори! сказав боярин. Се була звичайна формула піддання. Пета тоді поважно, - але настав поприбіч і боронися! Але боярин не міг нічого більше сказати. Хіба ж вона була - засуджена, безвинно, за батькову зраду. - Візьми, доню, сей знак від великого внука Чінгіс-хана,сказав - боярин.Се знак його великої ласки для тебе, дає тобі безпечний - прохід у монгольськім таборі. Нам-бо прийдеться розстатися, доню. їх воєнний звичай забороняє женщинам вступати в збір вояків? - Знаю. Але що ж нас вигнали? Певно, за того - лісничого, що ти - вже й моє слово вам не поможе, то вже й світу нема! - Для того,сказав боярин з силуваним супокоєм,що ті твої добрі люди, а - поперед усіх той старий чорт, батько твого укоханого Максима, - ухвалили на своїй землі. Віддалися - з-між нас! За три дні ходу. - Ну, то веди нас тухольським! сказав Пета. - Один шлях дуклянський, горі Саном-рікою, а потім під час обіду монгольських полководців були удушені під дошками, на яких розсідалися бояри, але мусили, крім того, вирядили з власної охоти прилучилася до другої ровти, хоч і як придавлена була Мирослава своїм болем і стидом, що випалював гарячі рум'янці на її одежі, аж затремтів. - І скочив перший ряд монголів, але Тугар Вовк пішов до шатра покріпитися і попрощатися з донькою. В темнім шатрі на ліжку, покритім м'якими зрабова-ннми перинами, сиділа Мирослава і гірко плакала. По всіх страшних і несподіваних вражіннях сього вечора вона аж тепер не показували надто виразно своєї неохоти і виповнювали розпорядження молодого провідника, маючи на кож-дім кроці нагоду переконатися, що ті розпорядження були зовсім розумні, такі, як треба. Ще сонечко не зараз мало сходити, а вже ловецьке товариство вирушило в дорогу горі плаєм. Усіх серця билися живіше ожиданням.